5. Образотворче мистецтво та архітектура Європи і сша кінця XVIII

Новий соціальний статус мистецтва . У XIX ст. народився новий тип діяча мистецтва — “вільний художник”. Цей термін стосується не тільки живописців, але й усіх осіб творчої праці — скульпторів, музикантів, артистів. Майстер, який з часів Відродження працював за приватними замовленнями і був частиною прислуги аристократичного двору, тепер отримав можливість орієнтуватися на набагато ширшу й демократичнішу аудиторію. Самі діячі мистецтва набули тепер іншого соціального статусу, інтелектуального рівня, змінились психологічно і навіть зовні. Майстри мистецтв ставали інтеліґенцією у сучасному розумінні цього слова. Їх відрізняла не тільки освіченість, відданість ідеалам мистецтва, внутрішня незалежність, але й розвинена громадянська самосвідомість. Для кращих і найталановитіших з них вільнолюбність була не красивою фразою, а життєвим переконанням.

Однак, одержавши “свободу творчості”, вони одночасно втратили і свою, хоч і мінімальну, матеріальну забезпеченість. Долю мистецтва стали визначати комерційні закони. (“продаваність”). Смаки буржуа, які диктували тепер моду, разюче відрізнялися від рафінованого аристократичного смаку, були примітивними, а часто й просто віддавали вульгарністю. Новому, передовому доводилося долати не тільки аристократичні примхи, але й самовпевненість і грубість господаря гаманця. Образ художника, що гинув від голоду в мансарді, але не бажав йти на компроміс, який широко увійшов в той час в світову літературу, був навіяний реальним життям.

Однак поступово у буржуазному суспільстві збільшувалася питома вага освіченого прошарку, попередника сучасного “середнього” класу. Такі люди починають заповнювати художні виставки, концерти, театри, музеї, бібліотеки, які стали доступними. Перед діячами культури виникає нове завдання — просвіщати публіку, впливати на її смаки. З’являються перші газети і журнали, присвячені мистецтву, а з ними неординарного значення набуває художня критика.

Завдяки розвитку засобів зв’язку всесвітні центри мистецтва — Париж, Рим, Відень — стали доступні творчим особистостям різних країн. Видатні ж композитори, виконавці, актори починають відвідувати країни Європи, говорячи сучасною мовою, з гастролями.

Образотворче мистецтво . В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

У роки Великої французької революції та імперії Наполеона розцвів талант видатного представника класицизму Жака Луї Давида. У його творчості античні традиції, раціоналізм, властиві класицизму, органічно злилися з політичними реаліями, що дозволяє говорити про революційний характер творчості Давида. Як заклик до революційної боротьби проти деспотизму була сприйнята французькою громадськістю його картина на сюжет римської історії “Присяга Гораціїв” (1784 р.). Кращим же твором Давида вважається картина “Смерть Марата” (1793 р.), написана під безпосереднім враженням від події. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, стриманість кольору і скульптурність — риси класицизму — роблять цю картину справжнім пам’ятником героям революції. У період правління Наполеона Давид написав декілька парадних портретів імператора (той призначив його “першим живописцем імперії”). Помер він в Бельгії, куди вимушений був емігрувати після реставрації монархії Бурбонів.

Класицизм, який трансформувався в академізм, тобто напрям, офіційно визнаний академіями мистецтв, проіснував усе XIX ст., але залишився на узбіччі магістральних шляхів розвитку образотворчого мистецтва.

Найбільш масштабною фігурою у живописі на рубежі XVIII- XIX ст. був іспанський художник і гравер Ф.Гойя, який повернув живопису своєї країни її минулу велич. Перші великі роботи його просякнуті любов’ю до життя, в них переважають світлі, веселі фарби. Але в 1792 р. Гойя важко захворів (він оглух і майже осліп), що позначилося і на творчості, зробивши її гостро трагічною. Гойєю створені приголомшуючі картини про героїчну боротьбу іспанського народу проти французьких окупантів (“Повстання 2 травня 1808 року в Мадриді”, “Розстріл повстанців у ніч на 3 травня 1808 року”), серії офортів (гравюр на металі) “Капричос” (“Фантазія, гра уяви”), “Діспаратес” (“Божевілля”), “Лихоліття війни”. Ці серії відмічені найскладнішою образністю, багатим філософським підтекстом і справжнім новаторським баченням. Творчість Ф.Гойя мала величезне значення як для формування європейського романтизму, так і для становлення реалізму, з якими і пов’язані головні здобутки європейського живопису XIX ст.

Найзначнішим явищем романтизму виявився живопис Ежена Делакруа. У 1824 р. він виставляє в Салоні (щорічні виставки, які влаштовуються академією мистецтва у Квадратному салоні Лувра, звідки і походить назва як самих виставок, так і офіційно визнаного напряму в мистецтві — салонне мистецтво) свою картину “Різня на Хіосі”, сюжетом якої послужив справжній епізод визвольної війни грецького народу проти турецьких поневолювачів, які вбили в 1821 р. на цьому острові понад 40 тисяч чоловік. Чітка громадянська позиція Делакруа, незвичайна свіжість живопису і життєвість образів викликали поляризацію думок серед глядачів і знавців — бурхливе захоплення з одного боку (“Він — полум”яний геній!”) і хвилю обурення з іншого (“Це різня живопису”).

Найбільш відома картина Делакруа “Свобода на барикадах” також написана по слідах реальної події і викликала такі ж суперечки. Конкретному епізоду вуличних боїв революції 1830 р. художник надав символічного і тому позачасового звучання. Свободу на картині втілює француженка з трикольоровим революційним знаменом. Вона поривчасто обернулася до тих, кого кличе за собою на бій, і вся фігура її — героїчний порив. Слідом за нею грізною хвилею рухаються повстанці: майстрові і буржуа, дорослі і діти — символи основних сил революції. Колір, барвисті плями, їх гармонійна єдність стають основою живопису, кольором же створюється і певний настрій. Живописна система Е.Делакруа являла новий крок у розвитку образотворчого мистецтва.

Піднесення реалізму як художнього методу почалося у графіці. Велику роль зіграла тут творчість Оноре Дом’є, чиє мистецтво вважається спорідненим з реалізмом самого О.Бальзака. Дом’є завоював громадське визнання нещадною сатирою на короля-буржуа Луї Філіппа і правлячу буржуазну верхівку Франції. Його карикатури друкувалися в періодичних виданнях і розповсюджувалися окремими відтисками. Коли літографія (різновид гравюри) “Гаргантюа” — карикатура на Луї Філіппа, який заковтує золото і “віддає” навзамін ордени і чини — була виставлена у вітрині, біля неї збиралися натовпи народу. За неї художник був засуджений на 6 місяців в’язниці і великий штраф. У 1834 р. О.Дом’є створив кращі свої літографії: “Законодавче черево”, “Всі ми люди, обіймемось!”, “Цього можна відпустити на волю”. У них він дав колективний портрет палати депутатів, викрив бездарність, жадібність і жорстокість з лицемірством влади заможних. Він же створив зображення кривавої розправи влади з робітниками — “Вулиця Транснонен 15 квітня 1834 року”, яке було пронизане глибоким трагізмом. Заборона в 1835 р. політичної карикатури змусила Дом’є обмежитися побутовою сатирою.

Позиції реалізму в живописі в середині сторіччя зміцнив Гюстав Курбе. Навколо його творчості і теоретичних робіт розгорнулися бурхливі суперечки. Так були сприйняті і “Каменярі”, і “Похорон в Орнані”. На першій картині фігури старого і молодого робітника, вся колірна гама полотна створюють враження сумного, безрадісного життя, заповненого одноманітною, втомливою працею. На іншій картині зображене “товариство” невеликого провінційного містечка Орнан — батьківщини художника — під час поховання на місцевому кладовищі. Контраст урочистості траурної церемонії і нікчемності людських пристрастей навіть перед обличчям смерті викликав і у критики, і у публіки бурю протестів, що зробило Курбе “знехтуваним”: в 1875 р. його картини не були прийняті на Всесвітню виставку. Тоді художник поруч з виставкою на свої власні кошти звів скромне приміщення, назвав його “Павільйон реалізму” і розмістив у ньому 40 робіт, зокрема програмну картину “Майстерня художника”. У каталозі до виставки Курбе дав таке обґрунтування принципів реалізму в мистецтві: “Бути спроможним виразити звичаї, ідеї, обличчя епохи… бути не тільки художником, але й людиною, одним словом — творити живе мистецтво — таким є моє завдання”. Він став членом Паризької комуни, а після її розгрому був вимушений емігрувати до Швейцарії.

Жанр тематичної картини, написаної на сучасному матеріалі, стає основним у художників-реалістів, розвиваються також пейзаж і портрет.

У другій половині XIX ст. центр реалістичного напряму в образотворчому мистецтві перемістився із Франції до Росії. Величезний внесок у нього зробили російські “передвижники” — учасники демократичного об’єднання “Товариства пересувних художніх виставок”, створеного в 1871 р. І.М.Крамськой, І.Є.Репін, В.І.Суриков, В.Г.Перов, О.К.Саврасов, І.І.Шишкін, І.І.Левітан, А.І.Куїнджі збагатили образотворче реалістичне мистецтво психологізмом, майстерністю соціального узагальнення і поетизацією рідної природи.

В останній третині сторіччя на грані реалізму і декадансу з’являється новий напрям — імпресіонізм (від французького “імпресіон” — враження). Імпресіонізм зайняв в історії мистецтва місце, яке дорівнює цілим живописним епохам, хоча сам рух охопив лише 12 років і 8 виставок.

Точкою відліку послужила творчість Едуарда Мане. Його картини “Сніданок на траві” й “Олімпія” стали подією і вплинули на становлення майбутніх імпресіоністів, але сам художник офіційно до руху не прилучився. За рік до смерті в 1882 р. він написав одну з найбільш довершених своїх картин — “Бар у Фолі-Бержер”.

Як ансамбль художників, які захищають спільні цілі в мистецтві, імпресіонізм заявив про себе у 1874 р., коли група молодих живописців влаштувала виставку своїх картин в одному з паризьких фотоательє. Група включала в себе Клода Моне, Огюста Ренуара, Каміля Піссаро, Альфреда Сіслея, Едгара Дега, Берту Морізо. Назва представленого на виставці пейзажу Клода Моне “Враження. Схід сонця” і дало назву творчості цих художників.

Імпресіоністи запропонували нове бачення світу і нові принципи живопису. Вони сприймали навколишню дійсність як нескінченну зміну вражень. Картина стає немовби окремим кадром, фрагментом рухомого світу (в цьому відчувається вплив нового тоді технічного досягнення — фотографії). З’явилася свіжість і безпосередність в зображенні повсякденного життя сучасного міста, його пейзажів, вигляду, побуту і розваг його мешканців. Найважливішим правилом імпресіоністів стала робота на відкритому повітрі — на пленері, завдяки чому у своїх пейзажах їм вдалося створити відчуття виблискуючого сонячного світла, багатства фарб природи, передати рух повітря.

Імпресіоністи ввели і нову живописну техніку, відмовилися від змішаних кольорів, почали писати чистими яскравими фарбами, густо наносячи їх окремими мазками (при сприйнятті, оптично змішуючись, для глядача вони давали потрібний тон).

Живописне завоювання імпресіоністів стало основою творчості і було підняте на нову висоту постімпресіоністами — так умовно називають художників, розквіт творчості яких настав після і на основі досягнень імпресіонізму. Це були Поль Сезанн, Вінсент Ван Гог, Поль Гоген. Вони вже не були однодумцями, але кожний з них шукав художні засоби і можливості для створення нового мистецтва, для пізнання не зовнішньої, а істинної суті речей. Своїм мистецтвом і життям вони заперечували буржуазний спосіб життя (відмовився від свого середовища син банкіра Сезанн, удачливий комерсант Гоген залишив кар’єру і сім’ю заради живопису і виїхав на Таїті, кинув проповідницьку діяльність Ван Гог). Не знайшовши гармонії в сучасному суспільстві, художники звернулися до природи, але прагнули відобразити вже не мить, а вічність. Творчість Сезанна, Ван Гога і Гогена справила великий вплив на весь подальший розвиток художньої культури.

Європейська скульптура на початку XIX ст. зазнала короткого періоду піднесення, пов’язаного з творчістю італійського скульптора Антоніо Канови і датського — Бертеля Торвальдсена, представників класицизму в скульптурі. Але вже в 20-і роки піднесення змінилося занепадом і застоєм. Романтизм привніс у скульптуру інтерес до особистості — у всіх європейських столицях встановлюються численні пам’ятники великим людям як минулого, так і теперішнього часу. Але загалом скульптура, яка майже повністю залежала від офіційних смаків, значно відставала від живопису. Повернув скульптурі її високе призначення в кінці століття великий французький майстер Огюст Роден, який став всесвітньо відомим ще за життя. Його мистецтво являє собою сплав різних тенденцій. Група “Громадяни міста Кале” є вищим досягненням реалістичної скульптури, в “Мислителі” можна відчути спорідненість з символізмом, а такі поетичні роботи, як “Поцілунок”, “Вічна весна”, зближують його з імпресіоністами.

Архітектура. Архітектура першої половини XIX ст. пережила свій розквіт у рамках класицизму. У цей час у Парижі, Лондоні, Берліні, Санкт-Петербурзі з’являються численні архітектурні ансамблі, які додали головним європейським столицям характерного вигляду.

У роки правління Наполеона у Франції склався стиль ампір (від французького імперія), який став продовженням і одночасно завершенням класицизму. Будівлі і споруди в стилі ампір відрізнялися монументальністю й урочистістю, часто вони прикрашалися військовою атрибутикою. Ці будівлі були покликані прославляти перемоги Наполеона: Вандомська колона, споруджена за зразком давньоримського стовпа імператора Траяна, Тріумфальна арка (архітектор Ф.Шальгрен) — кращий зразок стилю ампір. Завдяки своїм колосальним розмірам (майже 50 м висотою, біля 45 м шириною) і розташуванню на пагорбі на перетині дванадцяти великих вулиць, арка прекрасно проглядається з різних частин французької столиці. Її прикрашає знаменита скульптурна композиція — рельєф Ф.Рюда “Марсельєза”. Тріумфальна арка стала одним з символів Парижа.

З Франції класицизм і його різновид ампір поширилися у Росії, де досягли вершини в архітектурі Петербурга.

Образ міста на Неві склався саме у першій половині XIX ст., коли виникли основні його обриси у формі тризубця та численні комплекси: Васильєвського острову (арх. Тома де Томон), Адміралтейства (арх. А.Захаров) та Казанського собору (арх. А.Н.Вороніхін).

Вищим здобутком класицизму в Росії стали роботи зодчого К.Россі, який завершив створення ансамблів Палацової площі дугою й аркою будівлі Головного штабу і Сенатської площі – будовами Сенату і Синоду. В другій чверті сторіччя в Петербурзі був побудований за проектом архітектора О.Монферрана грандіозний Ісаакіївський собор.

Завдяки посередництву французьких містобудівників класицизм став поширюватися навіть у США, де став першим національним стилем під назвою “грецьке відродження”. У цьому стилі в Вашингтоні був зведений Капітолій — будівля конгресу США, і Білий дім — резиденція президентів.

Що ж до романтизму, то він не створив власної школи архітектури, хоч його вплив вельми помітний у декількох “історичних стилях”: неоготиці, неоренесансі, романсько-візантійському стилі, необароко, які набули поширення в першій половині сторіччя. У неоготичному стилі побудований ансамбль англійського парламенту в Лондоні, вплив візантійського стилю відчувається в куполах знаменитої паризької церкви Сакре-Кер, в неоруському стилі (будівлі, споруджені в цьому стилі, містять риси, які беруть початок у давньоруській архітектурі, орнаменти, які запозичені з народної вишивки або відтворюють у камені різьблення по дереву) зведені будівлі, які остаточно оформили Красну площу у Москві, — Історичний музей і Верхні торгові ряди (нині – ГУМ).

До середини XIX ст. відкритим у світовій архітектурі залишалося питання про новий стиль. Звернення до старовини підготувало появу еклектизму (від грецького “еклектикос” — той, що вибирає) — архітектурної практики, основаної на змішуванні різних стилів. Еклектизм був, з одного боку, вираженням смаку буржуа, який використав пишний псевдоісторичний декор як свого роду рекламу, а з іншого — вираженням певних світоглядних поглядів європейця тих часів, який вважав свою цивілізацію зразковою, свою епоху — вершиною історії і не сумнівався, що має право розпоряджатися спадщиною інших віків і культур. Прикладом таких споруд можуть служити будівля паризького театру “Гранд-опера” і помпезний берлінський рейхстаг.

Міцніючий капіталізм і технічний прогрес поставили нові завдання перед архітектурою і особливо містобудуванням. Бурхливо росли міста, в яких з’явилися нові типи будівель: заводи, фабрики, вокзали, універсальні магазини, виставочні павільйони, нові типи видовищних споруд (цирки, театри). Поряд з особняками великої буржуазії будувалися багатоповерхові доходні будинки з квартирами, які здавалися у найм, бараки і казарми для робітників. З’явився міський громадський транспорт.

Першим містом, яке зазнало перебудови, став Париж. Незабаром після революції 1848 р. почалася реконструкція міста вузьких заплутаних середньовічних вулочок, зручних для будівництва барикад, у місто широких прямих авеню і кільцевих бульварів, які згодом стали знаменитими. Вони зв’язали центр і передмістя в єдине ціле. Незабаром за зразком французької столиці стали перебудовуватися Берлін, Відень та інші європейські столиці. Невід’ємною їх частиною стають громадські парки.

Значно просунулася будівельна техніка, стали широко застосовуватися нові матеріали (чавун, сталь, в кінці століття — залізобетон) і нові прийоми та методи будівництва. Але конструкції, створені на основі промислової технології, вважалися дуже грубими і негідними стати основою нового архітектурного стилю. Їх використовували поки що тільки при будівництві мостів, вокзалів, критих ринків, у спорудах всесвітніх промислових виставок. Першим прикладом застосування збірних конструкцій в будівництві став “Кришталевий палац” у Лондоні, споруджений для першої Всесвітньої промислової виставки 1851 р. Унікальною для XIX ст. спорудою була Ейфелева вежа у Парижі — висотна інженерно-технічна споруда, яка складається з гратчастих металевих конструкцій. І все ж основна маса будівель продовжувала оформлятися у традиційних архітектурних формах. Таким чином, на кінець XIX ст. між технічною і художньою сторонами архітектури виникають своєрідні “ножиці”, які з плином часу стали розходитися все більше і більше. Спроба подолати це розходження була зроблена новим напрямом в архітектурі, який отримав назву модерн (французькою — “сучасний”). Представники цього стилю в архітектурі використали нові технічні і конструктивні засоби, вільне, частіше асиметричне планування і сучасні матеріали в обробці фасадів і інтер’єрів будівель (кераміка, поливні кахлі) для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель і споруд.

У рамках модерну кінця XIX ст. у США виникла так звана чікагська школа архітектури, найбільш помітною фігурою якої став Луїс Саллівен, який запропонував тип висотної офісної будівлі з мінімумом декору — хмарочос. Модерн, так би мовити, завершив творчі пошуки будівельників XIX ст. і став сходинкою до архітектури сторіччя ХХ-го.

 

Презентація на тему Архітектура країн Європи (варіант 1) — готові шкільні презентації

Toggle navigation GDZ4YOU

• ГДЗ
  • 1 клас
    • Англійська мова
    • Буквар
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська мова
    • Я досліджую світ
  • 2 клас
    • Англійська мова
    • Інформатика
    • Математика
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
  • 3 клас
    • Англійська мова
    • Інформатика
    • Математика
    • Німецька мова
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська мова
    • Я і Україна
    • Я у світі
  • 4 клас
    • Англійська мова
    • ДПА
    • Інформатика
    • Літературне читання
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Французька мова
    • Я і Україна
    • Я у світі
  • 5 клас
    • Англійська мова
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Світова література
    • Українська література
    • Українська мова
    • Французька мова
  • 6 клас
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Світова література
    • Українська література
    • Українська мова
    • Французька мова
  • 7 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • Інформатика
    • Історія
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Російська мова
    • Світова література
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
  • 8 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • Інформатика
    • Історія
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
  • 9 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • ДПА
    • Інформатика
    • Історія
    • Креслення
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
  • 10 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Правознавство
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Французька мова
    • Хімія
  • 11 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Астрономія
    • Біологія
    • Геометрія
    • ДПА
    • Економіка
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
• Література

Архітектура країн Європи та Далекого Сходу

Державний навчальний заклад

Якимівський професійний аграрний ліцей

Контрольна робота з художньої культури

на тему: «Архітектура країн Європи та Далекого Сходу»

учня 303 групи В.В. Підлісного

Керівник: Задирака І.В.

Якимівка-2014

1. Архітектура Романського періоду

Романської називається архітектура західноєвропейських країн у період з XI по XIII століття. В основі її розвитку лежали традиції античного Рима, що продовжували розвиватися з урахуванням культури цих країн.

Традиції романського стилю виникли не на порожнім місці. Їм передував період розвитку архітектури раннього Середньовіччя, що продовжувався протягом п’яти сторіч — з V по Х століття. Але виділяти його в окрему главу не має змісту, тому що цей час характеризувався застоєм у всіх напрямках громадського життя. Народи країн Західної Європи поступово забули правила будівництва римлян, різко знизилася загальна якість зведених будинків. Наприклад, при зведенні гробниці короля Теодориха в місті Равенне в 530 році будівельники не змогли правильно розрахувати і звести купол. Замість цього вони знайшли величезний камінь, видовбали його на зразок купола і використовували для перекриття. Чогось і говорити про те, що зовнішній вигляд такої будівлі залишав бажати кращого.

Основними типами споруджень раннього Середньовіччя були храми, монастирські комплекси й укріплені житла феодалів, що одержали розвиток пізніше, у Середні століття. Серед храмів переважали баптистерії — круглі в плані будинку, що має перекриття у формі купола. Будувалися і васильки, що одержали таке широке поширення у Візантійській імперії. Першими зі споруджень подібного роду були храм Святого Петра, побудований у 330 році, і василька Святого Павла, IV-V століття (обидві в Римі). Пізніше почали будуватися храми не тільки в Римі, але й в інших містах (василька Святого Аполлінарія в Равенне, VI століття).

Ці будинки були витягнутими в плані і мали від трьох до п’яти нефів, відділених від центрального простору рядами колон. Сонячне світло проникало в приміщення через вікна, що знаходяться у верхній частині стін.

Опори, що підтримують перекриття, являли собою аркади з плоскими перекриттями. На місці розташування вівтаря влаштовувалася апсида і трансепт (поперечний неф) — додатковий простір, що призначався для священиків. Перед входом у храм досить часто влаштовувався атрій (двір, оточений галереями), у центрі якого знаходилася чаша, що використовується при проведенні обряду водохрещення.

Згодом цей тип храму удосконалився: була збільшена площа трансепта, перед ним з’явився додатковий простір, назване нартексом. Воно призначалося для людей, що ще не прийняли християнства, — їх називали оголошеними.

Вхід розташовувався в західній частині храму. По обидва боки від нього знаходилися вежі, що є не тільки декоративною прикрасою, але і зміцненням — багато храмів раннього Середньовіччя одночасно були самими захищеними будинками, тому при нападі на місто в них ховалися жінки, діти і старі.

Наприкінці періоду раннього Середньовіччя над средокрестьем деяких храмів стали зводити чи куполи намети, що мають форму куполів.

Такі храми будувалися в країнах Західної Європи протягом п’яти сторіч. Вони повторювали один одного по плануванню, оформление фасаду й інтер’єра також не особливо відрізнялося. У XI столітті почався розквіт зодчества, приведший до появи всіляких архітектурних шкіл, будівництву монастирських ансамблів і закладці нових міст.

Особливо багато було побудовано монастирських ансамблів у період правління Карла Великого (768-814 роки). У центральній частині території монастиря знаходилася базиліка з ризницею (приміщенням для збереження риз і церковного начиння), поруч розташовувалася бібліотека зі скрипторием (майстерні, у якій створювалися рукописні книги).

У Середні століття одним з найстрашніших нещасть були пожежі — вони случалися часто і цілком знищували дерев’яні будівлі. Поч цьому до початку XI століття (цей період у наслідку назвали початком розвитку романського стилю) зодчі відмовилися від дерева і знову стали использовать для зведення монументальних споруджень цегла і камінь,

Перекриття будівель, на відміну від будинків періоду раннього Середньовіччя, сталі робити склепінними. Головний неф перекривали цилиндрическим зводом, бічні нефи — хрестовими. Іноді купол возводили на місці перетинання головного нефа і трансепта, причому в цьому випадку, як правило, установлювали додаткові опори, на який і спирався звід. Перехід від квадратної підстави до барабана здійснювався за традицією за допомогою чи тромпів вітрил.

Через перехід до зводів циліндричної форми масив стін сильно збільшилися, тому зодчі прагнули змінити конструкції таким чином, щоб рівномірно розподілити тиск. Для цього споруджувалися хрестові зводи і подпружные арки. У стінах, у місцях найбільшої дії розпірних конструкцій установлювалися контрфорси.

Пізніше, у XII столітті, сталі споруджуватися зводи, у яких гладка внутрішня поверхня сполучалася з гуртами — арками, що зміцнюють ребра зводу. Звичайно гурти продовжувалися уздовж несущих опор, утворюючи тонкі напівколони з базами і капітелями.

Як будівельний матеріал застосовувалися гірські породи, що вдавалося добути в безпосередній близькості від самого будівництва, — найчастіше це був вапняк. У деяких районах Франції використовувалися породи вулканічного походження, в Італії — мармур, у Нормандії — граніт. Там, де не було родовищ яких-небудь порід (на півночі Франції, у Нідерландах, Німеччині), використовували обпалену цеглу.

Перед початком кладки камінь обтесували з боків і лицьової сторони (внутрішня частина стіни залишалася неопрацьованої). Різьблення на камені також наносили заздалегідь.

Незважаючи на те що романські зодчі багато в чому спиралися на традиції античного Рима, вони цілком відмовилися від кладки цегли насухо і від бетонної кладки шарами, що мають горизонтальну довжину. У Середні століття зводили стіни, що включають до трьох шарів чи каменю цегли, із забуткой з розчину і кам’яного баласту. Потім укладали зовнішній ряд, найчастіше з тесаных кам’яних блоків, скріплених розчином.

Для виконання зводів використовувалися дерев’яні кружала і камені, яким штучно придавалась клинчатая форма. Для скріплення каменів застосовувався розчин. Камені могли бути неоднаковими по довжині і висоті, звичайно рівну висоту мали тільки камені одного рівня, а самі ряди могли мати різну висоту. Однак стіни не штукатурилися, тому сама кладка повинна була бути акуратної, декоративної. Іноді стіни декорувалися плитками різних відтінків.

Застосовувалися й інші елементи, що додають зовнішнім стінам декоративність. Насамперед це були арки, що прикрашали дверні і віконні прорізи. Самі прорізи на ранніх етапах розвитку романського стилю мали напівциркульне, а пізніше — склепінне завершення. Масиви зовнішніх стін декорувалися аркатурами, що часто доповнювалися скульптурними фризами.

Вхід у храм розташовувався в західній частині фасаду і являв собою один чи три портали, виконані у виді декількох рядів колон, перекритих напівциркульними чи стрілчастими архівольтами.

Внутрішні приміщення намагалися прикрашати, але, у порівнянні з мами Візантійської імперії, ці прикраси були дуже скромні. Як правило, вони включали невеликі чи мозаїки фрески.

Початок II тисячоріччя ознаменувалося тим, що в цей період у странах Західної Європи одночасно закінчилися війни, усілякі нещастя і природні катаклізми, що продовжувалися тут на протязі 150 років. Почався черговий період розквіту архітектури. У Франції, Німеччини й інших країн стали створюватися школи, причому усі вони, незважаючи на деякі розходження, розвивалися приблизно в одному напрямку.

Завдяки Хрестовим походам і паломничествам жителі европейских країн стали більше дізнаватися про спосіб життя, традиціях і лантухтурі народів Сходу, що не могло не відбитися на їхньому житті. Ставналагоджуватися торгові зв’язки. З’явилися мандрівники. Усе це привело до будівництва доріг, мостів і готелів, причому будівництвом займалися переважно монастирі.

Як уже було відзначено вище, феодали Середньовіччя проживали в укріплених житлах, що іменувалися замками. Вони зводились на піднесених місцях, з яких зручніше було спостерігати 34 місцевістю і вести оборону у випадку воєнних дій. Замки являлись центрами поселень — навколо них тіснилися будівлі тих, хто обробляв землі феодалів, пас худобу і т.д.

У центрі двору розташовувалася донжон — головна вежа, у XI столітті служившая житлом феодалу. Нижній поверх був коморами, на другому розташовувалися спальні пана, його чоловіки і дітей, на третьому знаходилися кімнати слуг. Вежа мала ще підземелля, яка використовувалося для висновку в ньому злочинців селища. На криші стояв дозорець і уважно оглядав місцевість.

Пізніше, у XII столітті, феодал з родиною переселявся у вежу тільки під час воєнних дій, а в інший час проживав у будинку, який розташовувався в стін донжона, але не був так добре укріплений. Крім донжона і будинку феодала, на території замка, як правило, розташовувалася капела (невелика каплиця). На внутрішньому дворі малися різні господарські і підсобні приміщення.

Замок феодала (чи монастир) і вирослі поруч будівлі зіставляли основу міста. Найчастіше замок розташовувався на чи горі скелі, був добре захищений, мав великий запас продовольства і міг витримувати тривалу облогу. Одним з них був Каркасон — замок герцогів тулузских, що розташовувався на неприступній скелі в підніжжя Піренеїв. Інші житлові будівлі знаходилися внизу, на рівнині.

Подібне поселення не завжди переростало в місто, але, якщо це відбувалося, його центром уже був не чи замок монастир, а ринкова площа. На ній піднімався головний міський собор. Пізніше поруч із собором стали будувати будинок ратуші (органа міського самоврядування). У центральній частині міста також розташовувалися житла правителів міста, найбільш багатих городян, купців, старшин ремісничих цехів.

Вдома інших жителів розташовувалися, у залежності від професій, у відведених для цього місцях. Так, існували вулиці і навіть цілі квартали зброярів, ювелірів, ткачів, кравців, булочників, аптекарів і інших. У містах Середньовіччя був дуже низький рівень упорядженості: вони не мали водопроводу і каналізації. Бруківки місцями були викладені каменем, але через те, що помиї виливалися прямо на вулицю, у місті майже завжди було дуже брудно, тому досить часто виникали епідемії.

Починаючи з XII століття в багатьох містах малося регулярне планування. Місто поділяли на чотири рівних квартали дві широкі прямі вулиці, що перетинаються в центрі під прямим кутом. Навколо міста зводився високий і добре укріплений чи пояс кілька поясів фортечних стін. За стінами влаштовувався рів, через який можна було перейти по звідних мостах. У мостів і міських воріт вдень і вночі стояла стража. На ніч мости піднімалися, ворота защіпалися, а вулиці загороджувалися товстими ланцюгами.

Через того що простір був обмежений фортечними стінами, місто не могло рости вшир. Тому він був дуже тісно забудований, до одноповерхових будинків пристроювалися другі, треті поверхи, балкони. Середня висота житлових будинків складала від 20 до 30 м, церков — 1 ОС-150 м.

Вулиці були дуже вузькими — максимальна ширина складала 7 м, але найчастіше вона була набагато менше — 5, 3 і навіть 2 м. З», на таких вулицях не могли роз’їхатися два екіпажі, тому приходилося об’їжджати найбільш вузькі чи ділянки йти пішки.

З роками забудовувалися усі вільні ділянки міста, навіть площі. Житлові будинки мали фасад невеликої довжини. Справа в тім, що в Середні століття в містах був уведений податок на надмірну довжину вуличного фасаду будинку, тому городяни будували будинку з невеликим фасадом усього в два-три вікна. Основний масив будинку розташовувався в глибині ділянки. І все-таки наставав момент, коли жителям міста ставало занадто тісно на території, обмеженої фортечними стінами. Вони починали будувати будинку за стінами, найчастіше уздовж чи доріг рік. Потім зводили черговий пояс стін.

Однак нові стіни не могли охопити всі будівлі. Деякі групи будинків усе-таки залишалися незахищеними (вони називалися посадами). У випадку воєнних дій посади знищувалися в першу чергу, а жителі, що не устигли вчасно укритися за фортечними стінами, гинули.

У багатьох містах Європи, заснованих у період Середньовіччя, можна знайти залишки таких поясів фортечних стін. Але найчастіше вони вже цілком зруйновані, і на їхньому місці пролягають бульвари і кільцеві вулиці.

З розвитком архітектури усе більше значення стала здобувати живопис і скульптура. Інтер’єр храмів, а пізніше і будинків багатих городян декорувався фресками. Скульптури стали розміщати не тільки в приміщеннях, але і використовувати для прикраси фасадів. Година незвичайні, фантастичні форми придавались капітелям колон — з каменю висікалися різні орнаменти, рослинні й інші візерунки: чи голови фігурки неіснуючих тварин, чи чудовиська людей.

У порівнянні з періодом раннього Середньовіччя досить сильно змінився зовнішній вигляд і оздоблення церков. Справа в тім, що в XI-XIII століттях часто відбувалися теологічні суперечки між представниками різних напрямків, з’являлися єресі, проти яких церква борола і навіть повідомляла Хрестові походи. Тому, щоб зберегти і підсилити свій вплив на всі сторони громадського життя, церква прагнула залякати населення, особливо неписьменних, котрих була більшість. Священики вимовляли проповіді, у яких лякали віруючих пекельним вогнем, уготованным їм за їхні земні гріхи.

Тим же цілям служили і виразні форми: фрески в церквах розповідали про борошна грішників у пеклі, Страшному суді, що очікував усіх християн, і т.д. І одночасно з цим середньовічні живописці зображували на стінах церков історичні сюжети, ілюстрації до байок, віршам і навіть романам. Досить часто на фресках можна було побачити зображення фантастичних істот, яких люди нібито зустрічали в реальному житті. Їхні описи звичайно бралися з чи літописів народних сказань. Найбільше часто зображувалися аспіди (так у Середні століття називали отрутних змій) і василіски — міфічні отрутні чудовиська з тулубом жаби, хвостом змії і головою півня з гребенем у формі діадеми.

Архітектурні спорудження, що відносяться до романського стилю, незважаючи на деякі розходження, у цілому будувалися в одному напрямку. Це, як видно, відбувалося тому, що майстри і будівельники, що брали участь у зведенні якого-небудь монументального спорудження, після закінчення будівництва відправлялися в інші міста і країни Європи в пошуках роботи й учили нових майстрів, сприяючи поширенню у всіх країнах єдиного архітектурного напрямку.

Протягом розвитку романського стилю в країнах Західної Європи склалися різні школи. Серед них особливо виділялися школи Бургундії, Аквитании, Провансу у Франції, а також Саксонська і Рейнська в Німеччині. На узбережжя Адріатичні моря в багатьох, особливо монументальних, спорудженнях, можна було помітити вплив архітектурних традицій Візантійської імперії.

Франція

Архітектурні пам’ятники, що відносяться до романського стилю, можна знайти в багатьох європейських країнах, але більше всього їх збереглося на території сучасної Франції. Церкви і монастирі були побудовані в основному в доріг, по яких проходило безліч прочан, особливо до півдня від ріки Луари.

Ці храми були просторими, розрахованими на велику кількість віруючих — парафіян, що живуть неподалік, і прочан. Вони являли собою трьох- чи пятинефные васильки з трансептами, що іноді теж складалися з трьох нефів. Поблизу вівтаря півколом розташовувалися каплиці для збереження всіляких християнських реліквій.

Одним з перших споруджень подібного типу була церква Сен-Мартен у місті Турі, що розташовувались у середньому плині Луари. Вона була побудована в Х-Х1 століттях. Небагато пізніше церкви схожого планування стали зводитися по всій території Франції. Вони відрізнялися строгими формами і скромним, навіть аскетичным оздобленням.

Найчастіше зводилися просто гладкі стіни, нічим не прикрашені ні зовні, ні усередині. Єдиною прикрасою багатьох храмів були лише різьблені колони.

При виборі місця для будівництва перевага віддавалася пагорбам, чи височинам скелям, що здавалися неприступними. Усі вони мали відмітну рису — їхні бічні нефи, на відміну від багатьох грузинських, вірменських чи візантійських храмів, що будувалися в той же час, знаходилися на одному рівні з центральним нефом. Така церква Нотр-Дам дю Пір (Богоматері, покровительки портів) у Клермоне, побудована в 1099—1185 роках, і багато храмів провінції Овернь. .

Храми провінції Пуату, що лежить у західній частині Франції, багато в чому нагадували будівлі Оверни — вони мали такі ж товсті» масивні, міцні стіни. Весь вигляд соборів суворий і строгий. Однак можна помітити перші вдалі спроби якимсь образом прикрасити фасади. Наприклад, у Пуатье майстра покрили скульптурним різьбленням весь західний фасад церкви Нотр-Дам ла Гранд (Богоматері Великої). У XI—XIII століттях головним економічним, культурним і религиозним центром Франції була Бургундія, тому немає нічого здивувавши в тім, що головна архітектурна школа країни з’явилася; саме тут. Великий вплив на розвиток традицій романського стиля зробив головний монастир Бургундії, що розташовувався в Клюни.

У монастирі, чи абатстві (так називалися католицькі монастирі), у Клюни розташовувався центр ордена бенедиктинцев. У той час; орден мав великий вплив не тільки у Франції, але і за її межі*, мі (заснований він в Італії), тому архітектурний ансамбль повинний був; вражати усіх, хто відвідував його.

Головна церква мала довжину 127 м, ширину 40 м, висоту центрального нефа 40 м і була найбільший із усіх християнських храмів) Європи. Вона являла собою пятинефную васильку з двома трансептами і нартексом великої довжини. Спорудження прикрашали п’ять веж: дві з них розташовувалися на кінцях великого трансепта, дві — по обидва боки західного фасаду й одна — на средокрестье. В спорудження було досить масивним, тому для його укріпленні) уперше використовувалися контрфорси, поміщені в зовнішніх стін?

Згодом головну церкву монастиря використовували як стало при будівництві численних храмів не тільки у Франції, але за її межами (собор Сен-Лазар в Отэне, 1112—1132 роки, і інші

Крім монастиря в Клюни, за правилами бургундської школи була побудована церква Магдалини у Везлэ. Це трехнефная василька з великим хором і капелами. При будівництві даного спорудження французькі зодчі вперше перекрили центральний і бічний нефи хрестовими зводами.

На півдні і південно-заході Франції, особливо на узбережжя Середземного моря, у будівлях був помітний вплив архітектурних традицій античної Греції і Рима. У ті часи на місці Провансу — однієї з провінцій, що знаходяться тут, розташовувалися грецькі колонії, згодом приєднані до Римської імперії.

Деякі з античних будівель ще існували в період Середньовіччя і служили зразком для французьких будівельників. Можливо, тому християнські храми, возводимые тут, більше нагадують античні будівлі: вони мають невеликий внутрішній простір, що складається з залу, іноді доповненого невеликим нефом. Поруч із храмом, як правило, знаходився невеликий дворик, оточений галереєю, — клуатр.

Внутрішня прикраса храмів бути досить простим, зате фасади багато оброблялися скульптурами, завдяки чому будівлі ставали схожими не на християнські церкви, а на римські арки. У кам’яних плитах висікалися всілякі орнаменти, що нагадують римські. Колони прикрашалися капітелями, виконаними за правилами коринфского ордера. Як приклад подібних споруджень можна привести церква абатства Сен-Жиль, побудовану в XI— XII століттях, і церква Сен-Трофим в Арле (XII століття).

Храми Нормандії являли собою прості, суворі будівлі, що більше нагадували не церкви, а укріплені замки. Вони майже не прикрашалися; строгість форм небагато оживляли лише високі вежі. Ці спорудження відрізнялися від всіх існуючих на території Франції храмів плануванням. Як і в інших провінціях, це були трьох- чи пятинефные васильки, але трансепт звичайно включав тільки один неф, капели були відсутні. Така церква Санта-Тринита в Каене, побудована в Х1-ХІІ століттях.

Архітектори Середньовіччя приділяли велику увагу культовим спорудженням. Правила будівництва світських будівель на початку романського періоду тільки починали формуватися, а основний розквіт будівництва палаців і усіляких світських архітектурних ансамблів приходиться на кінець романського і на готичний періоди. Исключение складає міцність Гайяр, побудована в 1189—1199 роках у Нормандії англійським королем Ричардом Левине Серце. Вона була призначена для захисту англійських володінь на материку. При її зведенні архітектори використовували самі новітні правила будівництва фортифікаційних споруджень на Сході.

У XII столітті при прикрасі фасадів і інтер’єрів церков усе частіше й частіше стали створювати скульптури. Однієї із самих старих і кращих була тулузская скульптурна школа. Її майстра виконували рельєфи, що згодом використовували для обробки церков. Сюжетами рельєфів служили релігійні мотиви. Наприклад, церква Сен-сер-нен у Тулузі була декорована рельєфом, що зображував Ісуса Христа, портал церкви абатства Сен-Пьер у Муассаке (перша половина XII століття) прикрашав рельєф, на якому скульптор постарався зобразити апостола Петра.

Ранні рельєфи характеризуються лінійним малюнком, складки одягу не виліплені, а намальовані глибоко врізаними лініями, фігури розроблені погано і виглядають безтілесними. Однак рельєфи того часу повні динаміки й експресії, фігури, хоч і не дуже точно зображені, виглядають так, начебто зараз зійдуть з рельєфу.

Що стосується композицій тулузских рельєфів, те усі вони повторюють один одного: у центрі розташовується головна фігура (Христос, Діва, чи Марія один з апостолів), по розмірі набагато перевищуюча; інші. Інший простір заповнювався невеликими фігурками апостолів, ангелів, людей і т.д.

На формування бургундської скульптури зробила вплив лангедокская — рельєфи обох цих шкіл мали більш м’які, плавні форми, обличчям придавалось одухотворене вираження. Такий рельєф, «Страшний суд» у тимпані порталу церкви Сен-Лазар в Отэне. Він быа виконаний скульптором Жизлебертом у 1130—1140 роках. У централь^ ний частини композиції майстер помістив велику фігуру Христа, а також зобразив боротьбу між ангелами і чортами за людські душі’. Простір, що залишився, він заповнив маленькими, зляканими фігурками людей, з жахом ожидавших своєї долі.

У розвитку скульптури Провансу можна помітити забуте вплив античного Рима: портали прикрашаються не тільки барельєфами, але і скульптурами християнських святих. Багато в чому схожа на неї і скуль? птура Оверни. А в північній частині Франції церкви не прикрашалися рельєфами: це мистецтво початок розвиватися набагато пізніше, у готичну епоху.

Німеччина

У XI-XII століттях на території Німеччини не припинялися жорстокі феодальні міжусобні війни. У зв’язку з цим головну увагу при будівництві споруджень приділялося їхньому зміцненню, а не прикрасі фасаду. Тому архітектурні пам’ятники тих часів характеризуються простотою, навіть аскетичностью.

На території Німеччини закладалися і росли нові міста: Вормс, Шпейер, Майнц і інші. Багато хто з них пізніше, у XIV-XV століттях, стали великими економічними і торговими центрами. У цих містах зводилися перші церкви, в архітектурі яких були присутні риси романського стилю.

Ці спорудження більше походили не на християнські храми, а на добре укріплені фортеці: їхньої стіни були товстими, гладкими і не мали ніяких прикрас, крім вузьких вікон, схожих на бійниці. В обох кутах, як правило, зводилися товсті, приосадкуваті вежі з перекриттями у формі конусів. Для того щоб зовнішній вигляд церков не сильно отпугивал парафіян, гладкий простір стін і веж намагалися доповнювати аркатурами, що розташовували під карнизами. Такі церкви Михайла (XI століття), Годерхардта (XII століття), побудовані в Гильдесгейме, і багато інших храмів.

Особливо виділяється собор у Вормсе, побудований у Х1-Х1П століттях (мал. 76). Він являє собою васильку з перекриттями у виді хрестових зводів. Напроти прольотів центрального нефа розташовуються по двох прольоту бічних нефів (така конструкція була поширена в Німеччині й одержала назву зв’язаної). У фасаді спорудження присутні прості, строгі лінії, переважає арковий мотив. У кутах собору піднімаються вежі з перекриттями у формі конусів і невеликих віконець.

У плані собор має форму хреста з однією подовженою галуззю. Над средокрестьем був установлений купол на восьмигранному барабані. Сам купол, як і перекриття веж, теж мав форму конуса, але з вісьма гранями. У період розвитку романського стилю на території Німеччини сформувалися кілька шкіл. Спорудження рейнської школи характеризувалися зв’язаними перекриттями (як у собору у Вормсе). Будівлі саксонської школи являли собою васильки. Відмітної особливий- ностью вестфальской школи були зальні спорудження з трьома нефами, як правило, однаковими по висоті.

Наприкінці XII — початку XIII століття вэ багатьох спорудженнях Німеччини були присутні деякі риси, характерні для готичного стилю. Однієї з таких будівель був Бамбергский собор. На його місці піднімався храм, побудований у XI столітті, але він згорів, і в 1185 році там же почалося зведення нового собору. У 1237 році він був цілком закінчений, оброблений і освячений.

Його форми й обробка відповідають правилам романського стилю, але завдяки великій кількості вікон, декоративним тягам, а також художньому оформленню порталів це спорудження не виглядає похмурою і неприступною міцністю, а більше все-таки нагадує храм. Крім того, він перекритий стрілчастими хрестовими зводами, для зміцнення яких зводилися арки з каменів у формі клинів (нервюри).

Інший собор, побудований у Наумберге в середині XIII століття, багато в чому нагадує Бамбергский. Його західні хори прикрашені статуями і всілякими рельєфами в готичному стилі. Однак у Німеччині зводилися не тільки собори. До наших днів збереглися руїни усіляких світських споруджень, у тому числі феодальних замків і палаців, у яких проживали імператори (вони називалися пфальцами). Наприклад, у 1067 році недалеко від міста Эйзенаха був закладений замок Вартбург. З всього ансамблю найкращим способом збереглося його найбільш укріплене спорудження — палац, побудований у 1190—1250 роках і подвергшийся великої реконструкції в XIX столітті.

Архітектура та будівництво середньовічної Європи

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Запорізький національний технічний університет

Кафедра Українознавства

з. к. 3.06.12.6.001

Контрольна робота

Архітектура та будівництво середньовічної Європи

Роботу виконав:

студент групи ЮТз 612

Тришкін О.П.

Роботу перевірив:

Професор Шаповалов Г.І.

м. Запоріжжя 2013 р.

Зміст

1. Особливості середньовічної культури Західної Європи

2. Католицька церква та її вплив на розвиток архітектури. Романський стиль та його основні риси

3. Шедеври готичної архітектури (Нотр–Дам де Парі, Кельнський, Рейнський собори та ін.)

Література

1. Особливості середньовічної культури Західної Європи

середньовічний архітектура собор готичний

Культура середньовіччя охоплює більш ніж дванадцяти віковий відрізок важкого шляху. У цю епоху були істотно розсунуті обрії середньовічної культури, утворилися життєздатні нації і держави, склалися сучасні мови, були створені шедеври світової культури, досягнуті значні економічні і культурні успіхи.

Занепад і варварство, у який занурювався світ наприкінці V-VII ст. у результаті завоювань і війн, що не припинялися, протиставлялись не тільки досягненням римської цивілізації, але і духовного життя Візантії, що не пережила настільки трагічного перелому при переході від античності до середньовіччя. Але саме в період раннього середньовіччя вирішувалися кардинальні задачі, що визначили майбутнє. Саме раннє середньовіччя, що не дало досягнень, порівняних із висотами античної культури або зрілого середньовіччя, поклало початок власне європейської культурної історії, що виростила на спадщині Римської імперії, що розпадалася, породженого нею християнства, і з іншого боку — племінних, народних культур варварів.

Ще в пізній античності християнство стало тією об’єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настрої. По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи. Це було однієї з найважливіших причин його поступового посилення, поглинання їм інших ідеологічних і культурних явищ і з’єднання їх у відносно уніфіковану структуру. Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не могла зникнути історично одномоментно, у той час, коли ще продовжували існувати соціальні відношення й інститути, культура, породжені нею, були живі люди, вигодувані нею.

Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська шкільна традиція. Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижній — що включав в себе діалектику, граматику, і риторику, і вищий — у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Найбільш яскраві явища в культурі кінця V-першої половини VII в. пов’язані з засвоєнням античної спадщини, що стало живильним середовищем для пожвавлення культурного життя в остготській Італії і вест готській Іспанії.

Магістр остготського короля Теодориха Северін Боецій входить у число найбільш шанованих вчителів середньовіччя. Його трактати про арифметику і музику, твори по логіці і теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної освіти і філософії. Виношуються вже плани створення першого університету на Заході.

Вестготська Іспанія висунула Ісідора Сивільского, за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головний твір «Етимології» у 20 книгах — зведення того, що збереглося від античного знання.

Спадкоємність у культурі того часу не була і не могла бути повною спадкоємністю досягнень класичної античності. Боротьба йшла за те, щоб зберегти лише незначну уцілілу частину культурних цінностей і знань попередньої епохи.

Але наприкінці VI- початку VII ст. проти ідеї допущення язичницької мудрості у світ християнського духовного життя різко виступив папа Григорій Великий (590-604), що засуджував суєтне мирське знання. Його позиція на декілька сторіч восторжествувала в духовному житті Західної Європи, та й у надалі знаходила прихильників серед діячів церкви до кінця середньовіччя. Житія святих надовго стають улюбленим жанром у ці сторіччя соціальних потрясінь голоду, бідувань і війн, а святий новим героєм, змученої страшною реальністю людини, що жадає чуда.

У результаті варварських завоювань на території Західної Римської імперії утворилися десятки варварських королівств. Вестготи в 419 р. заснували в Південній Галії королівство з центром у Тулузі. Наприкінці V — початку VI сторіччя Вестготське королівство поширилося на Піренеї та в Іспанію. Столиця його була перенесена в місто Толедо. На початку V в. свеви і вандали вторглись на Піренейський півострів. Свеви захопили північний захід, вандали якийсь час жили на півдні — у сучасній Андалузії (спочатку називалася Вандалусія), а потім заснували королівство в Північної Африці зі столицею на місці древнього Карфагена. У середині V в. на південному сході сучасної Франції утворилося Бургунське королівство з центром у м.Ліоні. На території Британії до кінця VI в. утворилося сім варварських королівств. Створені німецькими племенами держави безупинно воювали між собою, їхні кордони були непостійними, а існування більшості з них нетривалим.

В усіх варварських королівствах германці складали меншість населення. (від 2-3% в остготській Італії і вестготській Іспанії до 20-30% у державі франків). Оскільки в результаті вдалих завойовницьких походів франки розселилися згодом на значній частині території колишньої Західної Римської імперії, частка німецьких народів у середньому дещо збільшилася, але концентрація франків у Північної Галії скоротилася. Звідси випливає, що історія середньовічної Західної Європи — це історія переважно тих же самих народів, що населяли її в епоху античності. Проте суспільний і державний лад на завойованих територіях істотно змінився. У V-VI ст. у межах варварських королівств співіснували німецькі і пізньоримскі інститути. В усіх державах була проведена конфіскація земель римської знаті — у більших або менших масштабах. У середньому, перерозподіл власності торкнувся від 1/3 до 2/3 земель. Значні земельні володіння роздавалися королями своїм дружинникам, що відразу переводили рабів, що залишилися в римських віллах, у положення залежних селян, вирівнюючи їх із колонами. Дрібні наділи одержували рядові германці-общинники. Спочатку община зберігала власність на землю. Таким чином, на території варварських королівств співіснували значні вотчини нових германських землевласників, у яких працювали колишні римські колони і раби (по походженню — часто корінні жителі цих місць, звернені у свій час у рабство за борги, тому що скасоване в Римі боргове рабство зберігалося в провінціях), римські вілли, де старі землевласники продовжували вести господарство пізньоримськими методами, і поселення вільних селянських общин, як германські, так і общин корінного населення. Для державного ладу також був характерний еклектизм.

У містах продовжували існувати римські міські комітети, що тепер підпорядковувалися варварському королю.

У сільській місцевості функціонували народні збори збройних общинників.

Збереглася римська система оподатковування, хоча податки були зменшені і надходили королю. У варварських державах співіснували дві системи судочинства. Діяло германське право-варварські «правди» (для германців) і римське право (для римлян і місцевого населення).

Варвари раннього середньовіччя принесли своєрідне бачення і відчуття світу, ще сповнене первісної мощі, що харчується родовими зв’язками людини і спільноти, до якого він належав, войовничої енергії, почуття невідільності від природи, неподільності світу людей і богів.

Раннє середньовіччя — час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на авансцену європейської історії. Саме тоді створюються перші письмові «історії», що освітлюють діяння не римлян, а варварів: «Гетика» історика готів Іордана (VI в.), «Історія франків» Григорія Турського (друга половина VI в.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільского (перша третина VII в.), «Церковна історія народу англів «Біди Високоповажного (кінець VII- початок VIII в.) «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII в.).

Становление культури раннього середньовіччя являло собою складний процес синтезу пізньоантичної християнської і варварської традицій. У цей період викристалізовується певний тип духовного життя західноєвропейського товариства, головна роль, у якій починає належати християнської релігії і церкві.

З другої половини VII ст. культурне життя в Західної Європі приходить у повний спад, воно ледь жевріє в монастирях.

2. Католицька церква та її вплив на розвиток архітектури. Романський стиль та його основні риси

Архітектура, принесена на терени України-Русі з прийняттям християнства, у православному обряді була носієм східних візантійський традицій. Разом із візантійським духовенством на Русь прибули будівничі, які керували будівництвами церков. Вона впровадили на Русі техніку цегляної та кам’яної кладки стін, побудову склепінь та купольних покриттів. Набув розповсюдження архітектурний стиль візантійського зодчества — хрестово-купольний храм. Цей тип храму утворився у Візантії приблизно до середини ІХ століття в період розквіту візантійського мистецтва так званого «Македонського Відродження» і до середини ХІ століття майже повністю витіснив базилікальні храми. Але на теренах Західної Європи, починаючи з ранньохристиянського періоду, тип «базиліка» міцно закріпився як основний тип храму і з плином часу набував тих чи інших стилістичних рис.

В первісному варіанті базиліка була винайдена римськими архітекторами і застосовувалась як громадська споруда (basilike — з грецької — царський дім). Класичним прикладом базиліки може слугувати, збудована у 430-440 рр. у Римі, базиліка Санта-Марія Маджоре. Ще в дороманський період базилікальний тип, розповсюдився по майже всій території Західної Європи. Спочатку на території сучасної Німеччини, Франції, Італії, з часом і на Східну та Північну Європу.

На території сучасної Франції та Німеччини базиліка набули форм букви Т або видовженого латинського хреста. Починаючи з Х століття просторова структура храму збагачується введенням другого поперечного нефу та других західних хорів. Стеля у дороманських храмах була пласкою та дерев’яною, але в деяких випадках застосовувалось і склепіння, наприклад, у капеллі Карла Великого в Аахені, що збудований за взірцем храму Сан Вітале в Равенні.

Ця споруда — центрична, у плані має форму восьмикутника. Внутрішній простір довжиною близько 15 метрів, поділяється на поверхи галерею, над якою височіє купол. За взірцем капеллі Карла Великого збудовано ряд храмів типу «ротонда» у Східній Європі, наприклад, на території Великоморавської держави. Слід відзначити, що культова архітектура Великоморавської держави мала величезний вплив на ранню християнську архітектуру України-Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства. На початку ХІ століття найперше на територіях, що прилягають до Середземного моря з’являються перші романські споруди. Найбільш древні пам’ятки мають характерну кладку з великих грубо тесаних каменів. Фасади споруд часто прикрашались пласкими рельєфами та фальшивими глухими аркадами.

Тим часом, у Європі романський стиль активно розвивався і в ХІІ столітті досяг свого найбільшого розвитку. До того часу остаточно склався тип організації внутрішнього простору та об’єму в цілому. Саме в романський період в основному визначилися ті характерні особливості Латинського храму, дотримання яких стало каноном у західному культовому зодчестві.

Романський план базується на простих геометричних співвідношеннях. Бічний неф має половину ширини головного нефу і тому на кожний квадрат плану головного нефу, припадає два елементи бічних нефів. Між двома пілонами, навантаженими склепінням головного нефу, повинен розташовуватися пілон, що бере на себе тягар склепіння тільки бічного нефу.

Апсида має багатий декор, часто прикрашена «сліпими» арками, інколи розташованими в декілька ярусів. Горизонтальне членування головного нефа утворюється аркою і поясом вузьких високих вікон. В романських храмах інтер’єр прикрашений живописом, збагачений накладками, ліпними «лопатками», профільованими виступами, архітектурно обробленими колонами і пілонами.

Романська колона зберігає класичне ділення на три частини. Поверхня колони часто прикрашена орнаментом. Капітель спочатку дуже проста по формі (у вигляді перевернутої піраміди або куба) поступово збагачується різноманітнішими рослинними мотивами, зображеннями тварин та фігур.

Пілони також, як і колони, мають тричастинний поділ на базу, стовбур та капітель. В ранній період вони ще дуже масивні, а надалі полегшуються шляхом зміни пропорцій.

Зовнішній вигляд романських церков відповідає її внутрішньому вирішенню. Це архітектура простих за формою блоків, іноді значних розмірів з невеликими вікнами. Вікна робилися вузькими не тільки з конструктивних міркувань, а тому, що в них вставлялися скляні шибки тільки в готичний період.

В романській архітектурі існувало два основних композиційних типи храмових споруд. Це повздовжні у плані споруди, іноді дуже прості, прямокутної форми з апсидою, приєднаного до східної сторони, або базиліки; більш рідкими є круглі у плані будівлі з регулярно розміщеними апсидами.

Основна технічна проблема романіки полягала в перекритті внутрішнього простору храму, яке здійснювалося спочатку за допомогою циліндричних склепінь та куполів, а пізніше шляхом використання хрестових склепінь. В результаті простого об’єднання об’ємів виникали різноманітні композиції. Домінуюче положення займає об’єм головного нефу з напівкруглою апсидою, з одним, або декількома поперечними нефами. Різноманітного типу башти розміщують по-різному, як правило, дві з них встановлюються на фасаді; а третя, чотири- або восьмигранна, — над перетином головного і поперечного нефів. Найбільше уваги приділялося західному фасаду, котрий прикрашався архітектурними деталями, а не рідко й порталом із скульптурним рельєфом. Також, як і вікна, портал через значну товщину стін утворюється уступами, в закутки яких встановлювались колони, а іноді і складні фігури. Частина стін над дверним виступом називалась тимпаном і часто була прикрашена багатим рельєфом. Верхня частина фасаду розчленована аркатурним фризом, лопатками та глухими аркадами, бічним фасадам приділялось менше уваги. Висота романських церков збільшується в процесі розвитку стилю так, що висота головного нефу від підлоги до поверхні склепіння досягає зазвичай двократної ширини нефу.

Назва нового стилю утворилася від латинської назви міста Риму, так як стиль цей виникає в областях, що в минулому входили до складу Римської імперії. Романська архітектура продовжує розвиток античної християнської культури.

В становленні нового стилю брали участь всі культурні народи Європи. Так, як Україна-Русь на зорі романської культури в Х столітті тільки прийняла християнство, то елементи романського стилю прийшли туди досить пізно і не набули широко розповсюдження. Найбільш близькою до романського стилю була архітектура стародавнього Галицького князівства. Галицькі храми — ротонди стали першими християнськими храмами Європейського зразка на теренах України-Русі.

Завезений на територію Галицької держави у другій половині ХІІ століття з Великоморавії романський стиль побутував тут у вигляді церков-ротонд.

Як свідчать археологічні дослідження, першою ротондою на Галицьких землях була ротонда у Перемишлі, збудована у Х-першій половині ХІ століття. Цей храм знаходився поряд з князівським палацом, мав круглу форму й одну апсиду. До перших пам’яток ротондального типу слід віднести відкриті у 1882 році вченими-археологами Л. Лаврецьким та І. Захарієвичем на Залужницькій височині у Карповім Гаю, фундаменти так званого Полігону. План фундаментів поданий І. Захарієвичем, показав форму багатокутника. При повторному дослідженні було зроблено висновок: найвірогідніше це споруда культового призначення, тобто, ротонда.

У 1959 році Галицько-Волинська археологічна експедиція за участю М. Каргера розкопала фундаменти храму у с. Побережжя. Його план показав, що це класична ротонда-квадрифолій (ротонда-багатогранник), М. Каргер зробив детальний план храму-ротонди, з якого можна зробити висновок: аналогії галицьким храмам-квадрифоліям слід шукати насамперед на території Чехії, де такого роду споруди з’явилися значно раніше, ніж в інших країнах. Однією з найбільш ранніх є ротонда Святого Віта у Празі. План її фундаментів — кругле в плані приміщення діаметром 13 м, до якого з чотирьох боків прилягають апсиди. У першій половині ХІІ століття зведено храм такого самого типу у Празі, це ротонда Святого Яна на Забродні, а також ротонду Петра і Павла у Ржепоріє під Прагою, яка датується серединою ХІІ століття.

Близькі за планом галицьким ротондам споруди у Польщі; костьол Діви Марії у Кракові, збудований у Х столітті та костьол в Яку ХІІІ століття.

Яскравим прикладом галицької архітектури є існуюча нині з деякими перебудовами ротонда в Горянах. Вона має зовні у плані круглу форму, а в середині — шість півкруглих заглиблень. Одне з цих заглиблень розібране десь у середині ХІV століття для проходу в прибудований тоді ж квадратний притвор.

Напівкруглі внутрішні заглиблення мають сферичне склепіння, над яким височіє низький підбанник шестикутної форми. Стіни підбанника нахилені до середини будови. Підбанник вінчає баня, яка в нижній частині шестигранна, а в горі, до перебудови 1912 року, була сферичною. Горянська ротонда у нижньому ярусі мала четверо вікон: у східній частині помітні сліди замурування вікна. Ймовірно було вікно і в західній частині ротонди, де пізніше зробили двері для прибудованого притвору. У верхньому ярусі збереглися всі шість вікон, тільки колишнє романське півкругле завершення трохи змістилося у бік трикутної та прямокутної форм. Всередині ротонда розписана фресками ХІV століття та більш ранніми, які повністю збереглися. Фрески виконані, ймовірно, майстрами з Північної Італії у проторенесансній манері. На східній стіні нефа знаходяться розписи ХV століття виконані в техніці «ель секко» в манері тірольської та чеської живописних шкіл. Реставрація фресок розпочата 1932 року продовжена та закінчена 1960-1962 років. Науковці довго сперечалися з приналежності Горянської ротонди до тієї чи іншої середньовічної архітектурної школи. Угорські дослідники відносять її до передроманської доби і датують Х-ХІ століттями. Чеський вчений І. Краль висуває гіпотезу про початок будівництва ротонди ще в ІХ столітті, в період Великоморавської держави та про візантійські впливи на її стилістику.

3. Шедеври готичної архітектури (Нотр–Дам де Парі, Кельнський, Рейнський собори та ін.)

Кінець ХІV — перша половина ХV століть — один з найбільш цікавих періодів в історії архітектури України. Саме в цей час на землі західної України проникає новий європейський архітектурний стиль — готика.

Колискою готичного стилю була Франція, де ще у ХІІІ столітті вона з’явилась при перебудові монастиря Сен-Дені в Іль де Франс.

Готичний храм, зберігши ту саму форму базиліки, набув нової конструкції склепіння, основою якого стала каркасна система з нервюрами. Нервюри сходяться в пучки на опорних стовпах, на яких концентрується все навантаження перекриттів.

На перший погляд важко розібратися в складній композиції фасаду собору, що вражає перенасиченістю деталей, майстерно витесаних з каменю. Тут і величезні стрілчасті портали, схожі на ніші, скомпоновані так, що підсвідомо хочеться увійти у храм, і величезне, кругле вікно — роза над ними, немов затягнуте камінною павутиною, прозорі галереї і високі витягнуті доверху вікна і масивні стовпи-лопатки, що тягнуться від ярусу до ярусу і незвичайні башти; складні, немов кристалічні будови, що підняли свої шпилі на десятки метрів.

Але чим більше ми вдивляємося у всі ці деталі, що нібито вирізьблені не з каменю, а з якоїсь незвичайної твердої матерії, тим чіткіше усвідомлюємо собі задум архітектора — створити споруду, котра незважаючи на свої великі розміри, не тисне на людину своєю масивністю, а відволікає її від оточуючої сірості буденного життя; розбудити і приголомшити її свідомість, направити її думки до неба.

Архітектура перестала бути каменем і інертною матеріальною масою, вона як би летіла в гору… Ad majorem Dei glorian… (для більшої слави Божої). Були максимально зменшені членування конструкцій і товщина опор, котрі виконувалися у вигляді пучків колон. Стіни між колонами полегшені за рахунок великих вікон з різнокольоровими скляними композиціями — вітражами. Інтер’єр готичних храмів наповнений повітрям і казковим світлом від вітражів. Для готичного стилю характерна стрільчата арка. Склепіння будувались із системи арок, що перетинаються в декількох напрямках, виділених гуртами і нервюрами — потовщеними кам’яними гуртами. Навантаження від склепінь передавались на контрфорси, що виходили назовні, а розпір склепінь — на аркбутани, похилі підпорні арки, що мають вигляд ребер. Глуха романська стіна перетворилась на ряд вузьких простінків та великих вікон, масивні об’єми романського стилю змінив кам’яний каркас.

Готика — період розвитку монументальної скульптури. Скульптура почала вкривати увесь храм. У скульптурному декорі панують сюжети із Священного писання, та життя святих. Постаті статичні, у фронтальних позах. Поступово скульптура відокремлюється від стіни, набуває округлого об’єму.

У живописі місце фресок зайняв вітраж — живопис із шматочків скла, а згодом живопис по склу у свинцевій обводці.

Готичні собори будували по півтора століття, і башти часто так і залишались не добудованими. Ранній період готики відноситься до початку ХІІ століття. Яскравим його представником є собор Нотр-Дам в Парижі. Розквіт готичного стилю відноситься до кінця ХІІ-ХІІІ століття. І в ХІV-ХV столітті настає його завершальний етап, — період так званої прикрашеної готики.

В кінці ХІV століття після монголо-татарської навали поступово відновлюється будівництво на українських землях, насамперед на території Волині та на Галичині, які найменше потерпали від нападів. Тут зростають міста, розвиваються ремесла і торгівля. В міста прибувають численні поселенці, переважно німці, які принесли в архітектуру нові стильові риси. Частина Західної України входила тоді до складу Польщі, там будувалося багато католицьких костьолів в готичному стилі. Визначною рисою готичного стилю для країн Центральної Європи є цегляне будівництво на ряду з кам’яним. На тлі мурованих з червоної цегли стін вивищувалися білокам’яні різьблені портали.

В Україні готика також набуває національних рис. Так, наприклад, нервюрні склепіння нагадують за формою хрещаті, нефи як правило однієї висоти; часто вони мають чотири опорних стовпи, які несуть склепіння, так, як це практикується у хрестово-купольних храмах. Щодо невеликих однонефних костьолів, то вони майже нічим не відрізняються від українських традиційних храмів, лише відсутність бань та наявність гостролуких вікон і контрфорсів свідчить про їхній готичний характер.

Серед кульових споруд заслуговують на увагу: Кафедральний костьол у Львові (ХІV-ХV століть), Дрогобичі (ХV століття), Вижницях (1400 рік), Рогатині (ХV століття). Вирішальну роль у формуванні нового стилю відіграв Львівський кафедральний костьол. Його заклали на початку шістдесятих років ХІV століття, а завершили в вісімдесятих роках ХV століття. Серед будівничих цього храму відомі Нічко, Йоахіш Гром, Амброзій Рабіш, одним з найтурботливіших опікунів будівництва в міських актах зазначено Петра Штехера.

Об’ємну композицію костелу вирішено завдяки двом головним складовим: пресбітеріуму (вівтарній частини) та корпусу нав-молитовного залу.

Пресбітеріум у плані прямокутний витягнутий з полігональним закінченням зі сходу. Він об’єднує три прямокутні травеї, орієнтовані в поперечному напрямі та одну п’ятикутну. Кожній з них відповідає окремо кожне прясло склепіння. Ззовні між пряслами встановлено склепіння. У поперечному розрізі поперечне розв’язання обумовлює структуру фасадів. Ступінчаті контрфорси є вертикальними ритмічними елементами. На рівні нижнього уступу проходить поземний карниз, що обіймає не тільки площини контрфорсів, а й усіх фасадів будівлі в цілому. Він позначає початок високих, стрільчато завершених віконних отворів. Вінчає стіни пресбітеріуму, невеликого виносу гзимс. Такий тип вівтарної частини називають у наукових колах терміном «капличний хор». Його появу слід пов’язувати з побудовою в 1243-1248 роках капелли Сан-Шапель у Парижі. А у Центральній Європі таке архітектурне рішення була застосоване в будівлях австрійських та наддунайських майстрів при побудові домініканських та французьких монастирів. Завдяки цьому новий об’ємний тип усталився в архітектурі середньовіччя. Створені на початку ХІІІ століття жебрацькі ордени вважали за найголовніше проповідь серед міської людності, тож вони були першими ченцями, монастирі яких поставили не у віддалених від людських осель місцевостях, а безпосередньо в містах. Костьол мав бути спланований так, щоб у ньому міг розміститися монастирський хор і значна кількість вірних. Витягнутий «капличний хор» як найкраще відповідав цим вимогам.

На час заснування Львівської кафедри «капличний хор» був поширений у Чехії та Польщі.

«Капличний хор» львівської кафедри наслідували як у самому Львові, так і в цілому на Україні. Точною копією його став хор Львівського францисканського костьолу Святого Христа, збудованого в кінці ХІV — на початку ХV століття та у парафіяльному костьолі міста Дрогобича, збудованого в кінці ХІV — на початку ХV століття. Тут бачимо ті самі ознаки кафедрального стилю; витягнутий план, підвіконний гзимс, високий інтер’єр. Щоправда співвідношення висоти й ширини інтер’єру (1:2), трохи менше ніж у Львові (1:2,5).(іл. 1, 2, 3, 4)

Тенденція пом’якшувати пропорції помітна у храмах Кам’янця-Подільського. Кафедральний костьол, збудований у ХV столітті має пресбітеріум з пропорційним співвідношенням у розрізі 1:1,5. Подібні вирішення спостерігаються в кам’янецьких костьолах жебрущих орденів — домініканському і францисканського, збудованих у ХV столітті. У кафедральному костьолі Перемишля (кінець ХV століття) та парафіяльному костьолі в Переворську (середина ХV століття). Перші ознаки видозміни стилю відповідно до місця всіх уподобань можна побачити вже в архітектурі костелу в Рогатині, забудованого у середині ХV століття. У плані тут скорочено число травей до трьох та знижену загальну висоту споруди. Риси видозміненого «капличного хору» помітні у фарних костьолах другої половини ХV століття — першої половини ХVІ століття це храми у Новому Місті, Куликові та Фельштині. Другою складовою частиною Львівської кафедри є корпус нав. У плані це близький до квадрата прямокутник. Внутрішній простір поділений чотирма стовпами на три нави, однакові за височиною, але бічні майже вдвоє вужчі за середню. Таке вирішення називається зальним. Але повного ефекту зали, тобто рівноцінного в обох напрямках поперечному і повздовжньому простору не утворилося, бо опори сполучені між арками і це вносило елементи руху. Зальні вирішення простору храму відомі ще з романських часів, але особливої популярності набули в період готики. Їх поширенню сприяло будівництво храмів домініканським та францисканським орденами. Зала відповідала проголошуваній ними ідеї рівності людей перед Богом. При однієї височині інтер’єру слухані в головних і бічних навах перебували в більш-менш сприятливих умовах, аніж скажімо, при базилікальному розрізі.

Архітектура Хорватії — Вікіпедія

Архітектура Хорватії (хорв. Hrvatska arhitektura) — розвиток архітектури на території сучасної Хорватії — держави у Південно-Східній Європі, що охоплює період фактично від початку н. е. до сьогодення, і пройшовши в тому чи іншому ступені всі головні етапи розвитку європейської архітектури, зазнавши численних впливів країн і народів, які в той чи інший період історії котролювали землі теперішньої Хорватії.

Особливістю архітектури Хорватії є тісне переплетення протягом історії культурних традицій Заходу і Сходу. Іншою важливою рисою розвитку зодчества на землях Хорватії був відносно ранній і високий рівень їх урбанізації, адже у країні багато міст і збережних залишків міст, заснованих ще в античний або середньовічний період. Безперечною вершиною архітектурної творчості на території Хорватії стало зодчество періоду Далматинського Ренесансу, значний вплив на хорватську архітектуру мало також перебування у складі Австро-Угорщини, що дало змогу працювати у хорватських містах багатьом архітекторам, як австрійським, так і представникам інших національностей з усієї імперїі, і в цілому визначило сучасний зовнішній вигляд багатьох міст, зокрема і столиці країни Загреба. Створення хорватської держави (у формі об’єднання з сусідніми південнослов’янськими країнами), і остаточне здобуття незалежності (1991) також стало поштовхом для підсиленого розвитку і осучаснення архітектури Хорватії.

Античність і Середньовіччя (романський і готичничний стилі)[ред. | ред. код]

На території Хорватії збереглися залишки укріплених поселень, руїни численних античних, головним чином римських, міст на узбережжі Адріатичного моря (Салона поблизу сучасного Соліна).

Римська античність особливо відчувається в Пулі — тут прекрасно зберігся амфітеатр (I ст. до н. е. — I ст. н. е.), арка Сергія і храм Августа (І ст. н. е.), а також у Спліті — Палац Діоклетіана, поч. IV ст..

До раннього візантійського періоду відносяться Євфразієва базиліка у Поречі (III—VI ст.), оздоблена мозаїками, які за художньою цінністю можна порівняти з мозаїками Равенни в Італії, а також базиліка V—VI ст.ст. у Салоні (сучасний Солін).

Наприкінці ІХ — на початку ХІІ століття, у період фактично самостійної хорватської держави, у зодчестві втілювалися як центральноєвропейські, так і візантійські традиції. Дотепер збереглися споруди (або їхні рештки) цього періоду, як культові, так і світського призначення. Це, зокрема, одна з найбільших церков IX століття рідкісного для Хорватії ротондового типу Церква святого Доната в Задарі, що є найбільшою спорудою дороманського періоду на теренах країни, також базиліки у Задарі та Трогірі), князівські палаци (наприклад, у Біячах поблизу Спліта).

Романський стиль проник до Хорватії наприкінці XII століття з Північної Італії та Центральної Європи (церква св. Кршевана, 1175 та інші в Задарі).

З XIII століття пануючим архітектурним стилем на хорватських землях стала готика. Цей стиль характерний для архітектури міст Крка, Раба, Трогіра (кате́дра і портал Радована, 1240) і для Пазина. Готичною є також найдавніші зразки забудови у столиці країни Загребі — це, зокрема, кафедральний храм XIII ст. і церква св. Марка).

У XV—XVI століттях у зв’язку із загрозою османського нашестя посилилось зростання укріплених міст (фортечні укріплення в Загребі). В цілому ж міста Адріатичного узбережжя зберігали регулярний план забудови, успадкований ще з античних часів, у той час як міста Північної Хорватії мали нерегулярне планування і скупчене малоповерхову забудову. У багатьох торгових містах на узбережжі Далмації у середньовіччя споруджували кам’яниці, будівлі міських комун, базиліки з окремими дзвіницями. Суворі фасади церков прикрашалися аркатурами. Найвищим досягненням романської скульптури є різьблені двері кафедрального храму в Спліті (1214, майстер Андрій Бувіна).

Міста Північної Хорватії виконували роль фортець і зводилися виключно для захисту від нападів турків (Великий Табор з потужними вежами, XVI ст. і Карловац). У Славонії та в Загір’ї неподалік від Загреба збереглися численні замки знаті (Тракошчан). Здебільшого ці замки у плані мали форму неправильного багатокутника з потужними приземкуватими вежами (замок у Вараждині, колишній столиці Хорватії до її перенесення в Загреб).

Далматинський Ренесанс[ред. | ред. код]

На хорватській Адріатиці цей же період відзначився переходом від романського стилю і готики до Відродження. Ренесанс визначив зовнішній вигляд численних далматинських і острівних міст — Дубровника, Шибеника, Осора, Пага, Хвара і Корчули.

Вершиною далматинського ренесансу є собор святого Якова в Шибенику, який зводила понад століття у 1431—1536 роках (освячення храму відбулося в 1555 році) ціла плеяда талановитих зодчих, в тому числі Юрай Далматинець і Нікола Флорентинець.

Дубровник за кількістю ренесансних пам’яток, що чудово збереглися до наших днів, можна порівняти лише з Венецією та деякими іншими містами Італії — фортечні мури та башти, громадські споруди, церкви, будинки і палаци (Княжий двір 2-ї половини XV ст., митниця і монетний двір, палац Спонца початку XVI століття тощо).

У Центральній Хорватії риси ренесансу проявилися в мініатюрі і рідкісних зразках вівтарного живопису, які зазнали впливів Південної Німеччини та Нідерландів.

Бароко, класицизм, історизм[ред. | ред. код]

У 2-й половині XVI—XVIII столітті будівництво на території Хорватії різко скоротилося через османське нашестя й австро-турецькі війни.

На зміну ренесансу прийшло бароко — цей стиль визначив архітектурні обличчя Вараждина, Беловара, Вуковара. У північнохорватські міста (Вараждин, Пожега, Славонський Брод, Вуковар, Беловар, Дарувар тощо) бароко проникало у серині XVII століття завдяки італійським та австрійським архітекторам. У XVIII столітті в стилі бароко активно будували в Рієці, Осієці та Загребі.

Яскравими пам’ятками бароко в Хорватії є:

На початку XIX століття з’явилися споруди в стилі класицизму — зокрема, палаци, побудовані архітектором Б. Фелбінгером у Загребі, в тому числі палац Єлачича.

XIX століття ознаменувався також хаотичним зростанням міст в результаті розвитку промисловості і першими спробами запровадження регулярних планів забудови (у Загребі, 1880-і роки). Хоча інші хорватські міста зберігали середньовічну нерегулярну забудову аж до середини XX століття. Найактивніше розвивався саме Загреб (громадські будівлі, парки та Мірогой, що є одним з найкрасивіших кладовищ в Європі), а також Осієк і Рієка.

У 2-й половині XIX століття пануючим в хорватській архітектурі став історизм — споруджено ряд громадських будівель у дусі неоренесансу та необароко, будівництвом керували переважно іноземні архітектори:

Розвиток архітектури в ХХ столітті[ред. | ред. код]

Джерела, посилання та література[ред. | ред. код]

Презентація на тему Готичний стиль в архітектурі країн Європи — презентації з мистецтва

Toggle navigation GDZ4YOU

• ГДЗ
  • 1 клас
    • Англійська мова
    • Буквар
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська мова
    • Я досліджую світ
  • 2 клас
    • Англійська мова
    • Інформатика
    • Математика
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
  • 3 клас
    • Англійська мова
    • Інформатика
    • Математика
    • Німецька мова
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська мова
    • Я і Україна
    • Я у світі
  • 4 клас
    • Англійська мова
    • ДПА
    • Інформатика
    • Літературне читання
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Французька мова
    • Я і Україна
    • Я у світі
  • 5 клас
    • Англійська мова
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Світова література
    • Українська література
    • Українська мова
    • Французька мова
  • 6 клас
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Світова література
    • Українська література
    • Українська мова
    • Французька мова
  • 7 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • Інформатика
    • Історія
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Російська мова
    • Світова література
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
  • 8 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • Інформатика
    • Історія
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
  • 9 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • ДПА
    • Інформатика
    • Історія
    • Креслення
    • Німецька мова
    • Основи здоров’я
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
  • 10 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Біологія
    • Географія
    • Геометрія
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Правознавство
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Французька мова
    • Хімія
  • 11 клас
    • Алгебра
    • Англійська мова
    • Астрономія
    • Біологія
    • Геометрія
    • ДПА
    • Економіка
    • Інформатика
    • Історія
    • Математика
    • Німецька мова
    • Російська мова
    • Українська література
    • Українська мова
    • Фізика
    • Хімія
• Література
  • Аналізи творів
  • Повні тексти
  • Стислі перекази
  • Шкільні твори
• Презентації
  • Англійська мова
  • Астрономія
  • Біологія
  • Всесвітня історія
  • Географія
  • Інформатика
  • Інші
  • Історія України
  • Математика
  • Мистецтво
  • Німецька мова
  • Світова література
  • Українська література
  • Фізика
  • Хімія
• Підручники
  • 1 клас
    • Англійська мова
    • Буквар
    • Іспанська мова
    • Математика
    • Мистецтво
    • Музичне мистецтво
    • Німецька мова
    • Образотворче мистецтво
    • Основи здоров’я
    • Польська мова
    • Природознавство
    • Російська мова
    • Румунська мова
    • Трудове навчання
    • Угорська мова
    • Українська мова
    • Французька мова
    • Я досліджую світ
  • 2 клас

Романська архітектура — Вікіпедія

Просторове вирішення у романському стилі Церква Сан Бауделіо де Берланга, інтер’єр, Північна Іспанія Абатство Св. Віктора в Джензі, Італія

Рома́нський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль в архітектурі, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічної архітектури. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською.

Характеристика стилю[ред. | ред. код]

В орнаменті переплітаються традиції античності, Візантійської імперії, Ірану й Далекого Сходу.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам’яних брил удосконалюється, а м’які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад.

Романські храми, переважно монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і вікон, із півциркульними арками. Архітектори створювали склепіння у вигляді хрестів. Скульптури на площинах стін або поверхні капітелей мали рельєфну форму. В оформленні церков були популярними сюжети Страшного суду, біблійні сцени, скульптури. Перевага духовного над тілесним виражалася в контрасті духовної експресії й зовнішньої потворності.

• Сюжетна капітель, ХІІ ст., Франція

• Зооморфна капітель, ХІІ ст.

• Адам і Єва, ХІІ ст., Франція

Фігурні композиції мали різні масштаби; їхні розміри залежали від ієрархічної значущості того, хто зображений: найбільша фігура Христа, трохи менші — ангелів і апостолів, найменші — простих смертних. Фігури перебували у співвідношенні з архітектурними формами. Зображення всередині — більші, ніж ті, що вміщувались у кутках. На фризах фігури мали присадкуваті форми, на опорних частинах — подовжені.

У XII ст. уперше для декорування фасадів церков використовують скульптурні зображення. Для романської монументальної пластики характерні гігантські рельєфні композиції над порталами храмів. Сюжетами найчастіше були грізні пророцтва Апокаліпсиса і Страшного суду, що демонструють богословську схему ієрархічної структури світу. Центр композиції — величезна фігура Христа. У верхній частині — небо, у нижній — грішна земля; праворуч від Христа розташовані рай і праведники (добро), ліворуч — засуджені на вічні муки грішники, чорти й пекло (зло). Схеми виконання сюжету Страшного суду різні. Наприклад, у соборі Сент-Лазар в Отені поруч із грізним і величним образом Христа зображений майже гротескно-комедійний епізод зважування добрих і злих справ померлих, що супроводжується крутійством диявола й ангела, причому диявол поданий одночасно й страшним, і смішним.

Композиція суворо підпорядкована принципу ієрархії: у центрі величезна й нерухома фігура Христа, навколо неї — безліч фігур, що передають бурхливий рух. У романській пластиці поєднуються піднесене й повсякденне, грубо-тілесне й абстрактно-гротескне.

• 

  Романський портал, Ірландія.

• Церква Сен-Вінсент в Меріньяк ,XII ст., Франція (тинькування пізнє)

• Церква Діви Марії, XII ст., Левата, Каталонія

• Західний портал церкви Святого Пантелеймона, Шевченкове

Романські фрески Каталонії[ред. | ред. код]

Зала з фресками циклу «Завоювання Майорки».

У межах романського стилю розвивалися й монументальні живопис і скульптура. За художніми ознаками мистецтво цього періоду схематичне, умовне. Для романської композиції характерні простір, позбавлений глибини, різномасштабні фігури, різкі кольорові гами.

Унікальні місцеві особливості мав фресковий живопис романської доби в Каталонії. Схематизм композицій каталонські майстри поєднують з геометричними орнаментами, витоки яких в античному мистецтві і в ретельно розроблених мозаїках Візантії. Відсутність коштовних смальт в Каталонії компенсували яскравими фарбами. На збагачення художніх образів працюють як спроби відтворити шати з коштовних тканин, так і широкі, різнокольорові смуги на тлі. Зроблені перші спроби надати індивідуальних рис і образам святих, що подані з застиглими, виряченими очима: але вони вже розрізняються зачісками, чорним чи сивим волоссям. Поряд з безбородими юнаками — сиві чоловіки з «біогрфіями». Найшанованіших святих супроводжують написи (Апостол Вартоломей, Євангеліст Матвій, Св. Петро). За вказівкою атрибутів можна розпізнати шанованих святих і без написів (Апостола Петра подають з ключами, які той отримав від Христа). Серед біблійних персонажів — і серафіми з крилами замість тіл, і жертовні багатоокі тварини (віл, ягня). Біблійні сюжети на фресках доповнені притчами (діви розумні і нерозумні), які стануть сюжетами для скульптурних композицій доби готики у Франції.

Залишки каталонських фресок були знайдені в малих сакральних спорудах в Піренеях. В 1920-ті роки їх обережно зняли зі стін і перенесли в Барселону. На початку 21 століття їх експонують в окремих залах на штучно відтворених архітектурних поверхнях, що точно копіюють первісні романські форми в тодішніх інтер’єрах.

Романський стиль в Німеччині[ред. | ред. код]

Анонім з Гілдесгейма, «Сон Єссея», батька царя Давида, до 1250 р. Живопис на дубових дошках, ц-ва Архангела Михайла. Гілдесгейм

У Німеччині в цьому стилі побудовані собори в містах, розташованих на Рейні. Але найбільша кількість пам’ятників XI—XII ст. — у Франції. У храмах Бургундії зроблено перші зміни конструкції склепінних перекриттів у типі базилікального храму. П’ятинефна монастирська церква в Клюні — найбільший храм того часу. Французькі архітектори розробляли конструкції, що збільшують обсяг внутрішніх приміщень, але при цьому забезпечують надійність склепінь. Жертвуючи верхнім світлом, у центральному нефі будівельники зводили так звані зальні церкви однакової або майже однакової висоти. Бічні нефи робили навіть двох’ярусними. Щоб полегшити склепіння центрального нефа, йому надавали стрілчастого перетину, вводили підпірні арки, що приймали основне навантаження, і верхнє склепіння прорізали вікнами.

На відміну від французького, німецьке романське мистецтво розвивалося менш послідовно. У період найвищого загострення боротьби між Імперією й Папством церковне мистецтво набуло в Німеччині рис суворого аскетизму. «Суворий стиль» можна побачити на численних дерев’яних розп’яттях XII ст. Рівні, рівнобіжні, суворі лінії складок одягу, такими ж паралелями намічені волосся, борода; Христос не страждаюча людина, а суворий і безпристрасний суддя, який переміг смерть. Найвідомішим твором є «Розп’яття Імервальда» (назване на честь майстра).

На зміну романському стилю прийшла готика. Зміна стилів тривала майже 100 років.

Романський вплив міг прийти в Україну з Польщі, Угорщини й Чехії. Він найбільше втілений у спорудах Чернігова і Галича, у якому збереглася церква св. Пантелеймона (1194), де романські форми значно переважають візантійські. Портал із колонками, внутрішні різьблені фризи з аканту і плетінки близькі до подібних пам’яток Заходу. У будівлях Чернігова спостерігається романський вплив (Успенський собор Єлецького монастиря), хоча у своїй основі вони мають типові риси давньоруської візантики. Такі романські риси мали й інші споруди України: у Галичі (княжий собор Успення Богородиці в Крилосі), у Володимирі-Волинському та кілька церков-ротонд у Галичині, на Волині й Закарпатті. Цього не можна сказати про іконографію. Тільки в збережених мініатюрах Трірського Псалтиря з другої половини ХІ ст. помітні деякі романські риси, що й спонукало дослідників мистецтва вважати їх творами західно-українських майстрів.

• 

  Церква св. Михаїла, портал північного трансепта, Павія, Італія.

• 

  Костел св. Яна, Марин, Чехія, західний портал

• Wерква Михайла Архангела, Павія, Італія

• Санта Марія делла П’єве, Ареццо, Італія

• 

  Бамберг, Німеччина, кафедральний собор

• Кафедральний собор, Бамберг

• 

  Марія Лаах, Німеччина

• 

  Німеччина, Марія Лаах, дворик

• 

  Кафедральний собор, Майнц, Німеччина

• Каен, церква жіночого абатства, Франція

• Реймс, Сен-Ремі, західний фасад

• 

  Реймс, Сен-Ремі, головна нава